Сходинками життя: Від викладача до політика
Скільки на Землі людей, які хочуть змінити цей світ на краще? А скільки людей, які окрім «хочу» – діють. Хватають щітку і йдуть фарбувати лаву, одягають рукавички і відправляються на «пошуки» сміття, беруть дітей за руку і ведуть стежками знань. А потім набираються досвіду, мудрішають і відкривають власну справу. Зустрічають на своєму життєвому шляху «схожих на себе» і допомагають їм реалізувати свої ідеї. Стають поважними і впливовими людьми у рідному місці та за його межами. А починають з власного будинку, вулиці, району, керуючись переконанням: «Людина – найвища цінність». Можна прожити життя нічого не зробивши, так ніким і не ставши. А можна завалити себе купою справ і жити яскраво, насичено, різносторонньо.
Як знайти себе, допомагаючи іншим, з нами поділилася кандидат у депутати від партії «Слуга народу» на місцевих виборах Інна Леонідівна Пенчук.
– Інно Леонідівно, Вас люблять і знають як доктора наук із соціальних комунікацій, завідувачку кафедри журналістики та української філології Класичного приватного університету, автора та ведучу телевізійної дитячої телепрограми «Маленькі дорослі», керівника «Першої дитячої телешколи». Чому Ви пішли в політику? Чому саме сьогодні?
– Моє рішення балотуватися у депутати на місцевих виборах зумовлене прагненням побудувати конструктивний діалог між громадянами і владою, між поколіннями українців, між працівниками і роботодавцями, між бізнесом і державою заради створення належних умов для цивілізованого розвитку всієї країни, керуючись переконанням: «Людина – найвища цінність!».
Наша команда чітко усвідомлює: треба діяти вже сьогодні і не чекати, що хтось згори вирішить проблеми рідного міста. А щоб змінити нашу країну, треба почати зі світу навколо себе, з власного будинку, вулиці, району, міста.
– Ви майже щодня читаєте пари у студентів, спілкуєтесь на різні теми, а чи є у вас щось таке, про що разом мрієте?
– Мріємо про європейське майбутнє, до якого лежить довгий і тернистий шлях. В першу чергу, треба думати про те, що відбувається поруч – про школу біля будинку, про сусідній дитячий садок, про власний будинок, де ще не створено ОСББ, про необлаштовану для людей зупинку, про довгу вулицю у власному мікрорайоні, де відсутня велодоріжка. І коли свідомо бачиш та відчуває ті проблеми, які поруч, – думка про європейські цінності сама формується у голові.
А якщо говорити конкретно про Запоріжжя, то разом мріємо про озеленення міста, гарні паркові зони, туристичну інфраструктуру та святково-трудові акції вихідного дня, де дорослі з дітьми пліч-о-пліч не лише відпочиватимуть, а й працюватимуть заради появи свого району на Мапі зеленого туризму в Україні.
– Ви були у Європі. Проходили стажування в країнах ЄС у межах навчання в Інституті європейської політики. А чи можете Ви пригадати про щось «для душі», але з європейським «присмаком»?
– Проїхатися по Європі – це вже для душі (посміхається). А якщо говорити про якусь конкретну ситуацію, то відразу пригадується найстаріше польське поселення Люблін. Багате і величне місто – столиця Люблінського воєводства.
Після тяжкого насиченого дня товариш запропонував гайнути на сальсу. Спочатку страшенно не хотілося нікуди йти, але після кількахвилинних вмовлянь мало того, що згодилася на пропозицію, та ще й почимчикували пішки 2,5 кілометри. А коли ми дісталися місця призначення – це було щось неймовірне – сальса просто неба в колі незнайомих людей у віці від 5 до 90 років! Уявляєте, люди вміють, хочуть і можуть по-справжньому відпочивати, не думаючи про небезпеку, стипендії, пенсії і соціальний захист! Звідусіль так і пахло приємністю, позитивом, що я на мить уявила себе Попелюшкою на балу. Танцювали всі – і діти 5 років, і навіть 90-річні бабусі і дідусі! Це було круто. І я собі одразу уявила такі вечірки культури у нас, наприклад, в Дубовці… Я впевнена, так і буде!
– Ви постійно знаходитися в колі дітей різного віку. В університеті – це студенти, у Першій дитячій телешколі – учні різних запорізьких шкіл та малеча дошкільного віку, в громадській діяльності – маленькі діти-переселенці, а також соціально-незахищена малеча. Судячи з цього, Ви любите дітей і можна сказати, що Ви є «мамою» для всіх. А чи влаштовуєте Ви якісь зустрічі між своїми «дітьми»?
– Так, я дуже-дуже люблю цих юних створінь, і всі вони мої діти. Навіть не зважаючи на те, що я маю певний життєвий досвід, завжди прислухаюся до порад молоді та студентства.
А стосовно зустрічей між першими з другими та других з першими, скажу так, вони не тільки зустрічаються, а й діляться досвідом. Мої студенти радо читають тренінги для моїх телешколяриків. Окрім цього, вони ще й відпочивають: наприклад, минулого року ми всі разом відзначали День журналіста на острові Хортиця. А в День захисту дітей малеча святкувала свій випускний у стінах Класичного приватного університету. Також вони зустрічались на фестивалі «Медіавесна», у якому телешколярі отримали Гран-прі фестивалю. Долучаю до своїх проектів і пенсіонерів з їхнім потужним досвідом мудрості, знань і корисних порад.
Я вважаю, що такі зустрічі йдуть на користь всім, адже, як не крутіть, а в душі всі ми – діти. Вони – наше майбутнє, а про майбутнє потрібно піклуватися!
– Робота роботою, але душа, як завжди, бажає свята. Як Ви відпочиваєте від насичених робочих буднів?
– Займаюся благодійністю та громадською діяльністю – саме у такий спосіб я відпочиваю по-справжньому. І зізнаюсь, що це настільки затягує, що без цього вже не відчуваєш своє життя повноцінним. Я є координатором та організатором багатьох регіональних громадських і культурних заходів, серед яких щорічні фестивалі для молоді «Місто майбутнього», «Медіавесна», «Фестиваль графіті» та інші. Вже протягом понад 5-ти років є одним із організаторів найпотужнішого в Україні спортивного свята, який переріс у спортивно-комунікаційну платформу для понад 100 клубів, секцій, федерацій – це «Ярмарок Спорту».
— Ваша родина підтримує Вас у цьому складному процесі?
— Так, звичайно! Адже немає нічого більш важливішого та потрібного за моральну, емоційну, родинну підтримку. Чоловік та син, тато та родина рідної сестрички – це цілодобова (сміється, прим. автора) допомога в усьому – від консультативних моментів до простого люблячого теплого слова. А найближчі друзі, з якими ми нерозривні уже протягом 20 років – це теж частина моєї родини! Вони завжди поруч у будь-яку хвилину, за що я не припиняю їм дякувати.
— Ви мрійниця чи реалістка?
– Як жінка, я, звичайно, мрійлива, проте як у досвідченого фахівця – мої мрій спираються на реалії та сьогодення. Я прагну створити власну історію, яку б з гордістю продовжили писати наші діти в розвиненій, сильній і цивілізованій країні. І саме заради них я докладаю максимум зусиль для процвітання громади як підґрунтя успішного розвитку України. Використовуючи досвід, набутий під час стажування в європейських країнах, я прагну надавати освітні послуги обдарованим дітям, дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям-спортсменам, залучаючи до цього не лише державу, а й інвесторів, меценатів і волонтерів. Важливо, що я буду робити це не одна, а разом з великою командою, починаючи від Президента України Володимира Зеленського та кандидата в мери Запоріжжя Віталія Тишечка. Впевнена, що згуртувавшись, ми досягнемо значно більшого, ніж самотужки.
– Дякую за розмову! Успіхів Вам на виборах та в повсякденному житті!
Щоб досягти всього цього Інна Пенчук самотужки пройшла нелегкий шлях від шкільного вчителя до доктора наук та професора. А сьогодні вона вирішила пройти ще одну важливу сходинку, пов’язавши своє життя з політичною діяльністю. Відтак, на офіційному сайті ЦВК серед кандидатів у депутати на місцевих виборах можна «натрапити» на Інну Пенчук, яка йде на вибори по Комунарівському та Олександрівському районах від «Слуги народу».
Ця сходинка важка, але не остання. І в усій цій політичній гонці в першу чергу потрібно залишатися людиною. Як каже Інна Пенчук: «Людина – найвища цінність!».
Не даремно ж Ошо колись писав: «Живи так, чтобы люди, столкнувшись с тобой – улыбнулись, а общаясь с тобой – стали чуточку счастливее!».
